Помру як всі. Колись. А може скоро.
Зненацька - чи прикутий до одра.
Прийде Мій Друг (то справді Друг - не Ворог)
Накаже коротко: Збирайсь... ПОРА...
І я піду. За чим тут шкодувати?
Не маю ні маєтків, ні скарбів.
Там ждуть мене - татусь, сестричка, мати.
Вони сумують. Я їх так любив.
Мені теж сумно в цій оселі рідній.
Тому, що споконвіку - знов і знов,
В ній хазяйнують - усілякі... різні...
Пройдисвіти. А я - як іншомов.
Шматують Неньку. Ділять, мов хлібину.
Кричать без сорому - "Здєсь всьо майо!"
Навчили навіть ту малу дитину -
Базікати по їхньому - "ху...", "йо..."...
Вже незабаром вас залишу браття,
І вірш цей, мій - як Заповіт. Як Дар.
Шануймося ж бо. А Врагу - прокляття!
Не забувайте, що казав Кобзар...
|
