Колись я бачив сон. Тривожний. Дивний.
Як буцімто з небес, аж з-поза хмар -
Доноситься плач-стогін журавлиний.
Неначе плакав сам Тарас-Кобзар.

Бо відлітали ті птахи навічно,
За гори. За моря. В далеку даль.
Не продавали рідний дім цинічно,
А гнала їх з цих місць журба... печаль...

Та може то не сон був, а видіння?
Сумне пророцтво в надвечірній мглі -
Що не побачить жодне покоління,
Вже щастя-долі на своїй землі...

Ой рідна земле! Ненько Україна!
За що ж тебе катують на хресті!
Знущаються з Дочки твоєї. З Сина.
Та відбирають мову - всякі... ті...

Коли ж обдурений сто крат народе,
Ти зрозумієш власне, своє "Я",
Що Мати - це не "начебто". Не "вродє" -
І відрізниш: де прийми - де сім'я?

Колись я бачив сон. Тривожний. Дивний.
Неначе з піднебесся. З-поза хмар -
Доноситься плач-стогін журавлиний...
МабУть то плакав, сам Тарас... Кобзар...