Тихо так... Похмуро.
Зимові сутінки в вікні
хмаринки плавають. Почуло
серце наближення біди.
Тривога стала неосяжна,
нестерпна чорнота часу
який прожити треба. Важко.
Дочекатись хоч би сну.
Та ще далеко, тільки вечір
простирлом темним все накрив
і рух повільним став нестерпно,
його б прискорити, та чим?
Нащастя варіантів безліч.
Cебе забути можна теж.
Не тільки час, який ледаче
повзе по шкірі – ніби меч.
Залити біль злим алкоголем
травою вбити смішний страх
і знищити життя любов'ю
жорстокішою кожен раз.
Та так щоб не було надії
на день той завтрашній, обман,
смішні ілюзії і мрії.
Не хочу вірити очам.
Не хочу бачити світ сонця.
Не хочу чути марних слів.
Не хочу вірити у завтра,
яке наповнене людьми.