(футуристична поезійка)
– Дивись: он там!
– То що, літак?
– Та ні, то – Суперпес!
– Кулик чи Чорногуз?
– Оце так туз!
(Рима не моя, це – Чорногуз!)
Ні-ні, це я, лечу-
пержу;
Реактивною тягою власної дупи
Пориваюся вгору, на високі віражі
крутити мертві петлі
На висоті 3000 метрів!
Лишаю хімтрейли за собою, ніби змовник світовий,
А ви – нюхайте
весну
Запашну
Квітами-косами закосичену,
Поки я долаю уявне та реальне в небі Вашинґтона
(Залізна людина!)
І поки хтось строчить сонети,
Поки Jerry Heil нарізає куплети
про те, яка вона бунтівниця
І як вона не слухає чужої думки,
А ви всі за це плескаєте в долоні, мов ідіоти,
Я десь за небокраєм в лижних окулярах Global Vision Trip,
Що коштують, як вся твоя зарплата,
І в навушниках (хз, як вони називаються)
Під акомпанементи Jad’и Facer,
лечу далеко
Від марноти світу та людей,
Адже я – авіатор між вами,
А вам тільки нюхати кометні коми,
Що я по собі залишаю тут і зараз,
колись там.
(Сиджу в туалеті, поки це пишу.
У двері постукали –
Я відчинив
– Эм…
– Ну, че уставился?
– Так ты это…
– Да, сижу, сру, какие проблемы? Классики тоже в туалет ходят. Че надо-то?
– Так я… не вовремя. Но ты открыл, и я…
– Ну так на тебя посмотреть. Вдруг ты из ТЦК и повестку хочешь вручить. Скажешь потом, что укрываюсь от вас. Иди давай, я занят.)
Нюхайте на здоров’я!
І діткам потім розповісте, що я комусь із вас спросоння дав краба,
Під час своїх коротких приземлень.
О так; я не набиваю друзів у Фейсбуці,
Не презентую кніжонки,
не лечу у Мальме,
А пролітаю повз нього,
Не пишу дисертацій на 800 сторінок про фігню,
Аби отримати надбавку до зарплатні,
Бо я – просто геній, і вам до мене,
Як до неба рачки...
Авіатор нового століття-
тисячоліття,
За яким вам не поспіти.
Вам тільки нюхати ґеніальні міазми
Уже якось потім...
А я уже тут, у небі, всю Землю облетів,
Усіх вас запердів
І на Марс полетів,
Одбираючи першість у Маска;
Ну а потім – далі,
Вояджер 2, Опорт’юніті чи ще там щось із НАСА.
Я – авіатор-хімтрейлер, що підкоряє висоти,
Доки мистецькі босоти
І всілякі підставні професори
Хизуються перед б*длом,
що можуть зв’язати кільканадцять рядків
Із кінцями
Чи описати «Суспільство театру»,
попри те, що вони – клоуни;
Правду сказано добрими людьми, що я крутий.
Та і як-бо не так, мої любі,
Адже щоби вийшов читабельний текст
мені не треба сидіти зі словником кілька годин,
Та і як тут сидіти, коли я лечу
На реактивній тязі свого пердака
У невідомі куточки галактики?
І колись,
Через сотні мільйонів років,
Туманності моїх пук-пук накриють рідну планету
З головою,
І ваші нащадки, якісь дельфіни чи гіперборейці,
Схвалять мене на всі 100,
Назвуть соколом польоту думок,
А про вас скажуть: «Недалекі баклани».
|
