на світле воскресіння московської плюшки, яку знову почали пекти нормального розміру, на хорошому тісті та з достатньою кількістю цукру на третій день після моєї скарги.
Воскресла плюшка – всім радіти! Сьогодні благодатний день: Квітчаються деревні віти, Птахи співають нам пісень І сонце радощі дарує; Покинь хутчіш ридати всує, Бо булка ожила для нас: Попрала пекарів пекарством, І митарів пере митарством – Хутчіш пускаємося в пляс!
Вона не підлягає тлінню, Вертається та ожива, Тож протиставте голосінню Веселу пісню та слова Усім кажіть привітні й щирі, Живімо всі у вічнім мирі, Бо плюшку не бере Аїд, Сам Бог її благословляє, Вона пожертвувала раєм, Щоб нам віддати свій привіт!
Бо як Аїд побачив мертву, Блиснули сльози на очах, І не прийняв таку він жертву. «Тобі би буть на небесах – Промовив їй монарх підземний – Для Смерті подарунок щемний; Славетна будь межи богів! Тебе я радо відпускаю, А заберу до Мертвокраю Твоїх натомість ворогів!»
І булочка, немов на крилах, Покинула скорботний край В усіх Престолах, Тронах Силах, В обіймах лебединих зграй; Її узяв сам Бог в десницю, Поклав у золоту хлібницю, Щоб жоден чорт не зачіпав; Приставив слуги та почети, Сказав святим узять кларнети Та янголів звільнив од справ.
Всім раєм гопака вдаряли! Сивуха, мандрики, кисіль, … Співали оди, мадригали, Музики грали звідусіль – Три дні ні сну, ні просихання, А все веселі святкування. Воно й не дивно: плюшка тут – Велика, свіжа та цукрова, Духмяна і не паперова – Немає, значить, більше скрут.
Та булці сумно на бенкеті, Її не тішить спів святих, Вона ж бо бачить: на планеті Дитячий сміх давно затих; Не світить сонце, гине птаство, Посохлі квіти, мов монаство, А люди скиглять, гомонять... О ні, живим життя не раде, Живим ніякої услади, І плач лише з усіх занять.
Здійняла мужній голос: «Боже! (Аж протверезів Адонай) Мені на небі буть не гоже; Живим потрібна – так і знай! Мене витягуй із хлібниці Та дай живильної водиці, Бо світ людський – то є мій дім, Без мене там одні турботи, Не схильні люди до роботи, Як не поїли перед тим!»
Та й нічого робить – пустили, Дали в дорогу мідяка, Позичили летючий килим І їздового віслюка. В один стрибок злетіла з неба, Мов Афродіта чи ж бо Геба, В красі дівочій молодій, І повернулась в мертве тіло – Усе засяяло, зацвіло, Навколо все зраділо їй.
І так вернулася надія, Вернулись віра та любов, І та величная подія Повчає людство знов і знов, Що світло переможе темінь, Що доброта, неначе кремінь, Вогні запалює життя, Що плюшка нас не полишає! Тож будьмо радісним звичаєм Її вславляти вороття!
|