на погреб московської плюшки, яку тепера роблять значно меншою та з жалюгідною дрібкою цукру (також тісто часто підгорати стало), хоча ціна на неї лише зросла.
Московська плюшко! (Пам’ятаю:
Колись ми звали так тебе),
Шматочку втраченого раю,
Перлино всього АТБ!
Померла ти раптово, люба,
І для усіх тяжка ця згуба,
Бо плачуть навіть вороги,
Що за москальство проклинали –
Язичні воїни й вандали, –
Гіркі всім стали пироги…
Усі боролися за назви,
Забувши про солодку суть,
І гоїли московські язви,
Поки роки її беруть.
Та перед булкою мертвою
Уже не тягне нас до бою,
Бо плюшку добру кожен їв,
Хоча б «московська» чи «паризька»,
«Міланська» та, чи навіть «ризька»;
І їли ми її без слів.
Та й бог з усякими містами!
Начхав на них з дитячих літ!
Та не досипати цукрами
І менше тіста всипать – ніт!
Таке не можна пробачати,
І мало винуватцям страти!
У пеклі зачиніть козлів,
Най біси їх товчуть киями,
До смоляної кинуть ями
І не жаліють хай котлів.
Як було, що я плюшку гамав,
Читаючи книжки в тіні;
Як обкрадав батьківський гаман
Аби змакнути у вині
Наступну плюшку після школи!
Та більше плюшок я ніколи
Таких не спробую смачних!
І вам таких не куштувати,
Хоч віддали би всі палати
І всі скарби земні за них.
А все тому, що чорт паскудний
Свою копійку поберіг:
Дав кухарям рецепт облудний,
А ті, вклонившися до ніг,
Пішли пекти погані плюшки;
І не тремтять у них же душки
Робити булочки малі,
Без цукру, на дешевім тісті
Та продавати їх у місті
За ту ж ціну, що і незлі!
Підступні! генії насилля!
Такий потворний глум чинить!
Нема душі, ні богомілля!
Вам зникнути б у ту же мить!
Та ви все робите злочинства,
Позбавили дітей дитинства
І плюшку нашу передчас
Згубили певно й безсумлінно...
Її! невинну, злотоцінну
Землі віддали – й світ загас!
І разом з тим народ убили,
Його на відчай обрекли;
Підняли бідних нас на вили,
Всадили задом на коли!
Бо плюшка – запорука щастя!
Так; не Наталка і не Настя –
Солодка плюшка та вино!
І хто би з нас, як обирати
Між булочкою та дівчати,
Дівчат не кинув би в вікно?
Та смерть найкращих забирає,
Й узяла зрештою її
У Царство Божеє безкрає
На вічні мири й спокої!
Вона ж у пам’яті навіки,
Хоч не розплющить вже повіки...
Та, смерте ця, не будь пуста:
Веди людей, повчай нащадків,
Онукам будь найтяжчим спадком,
Що їм не усладить уста.
|
