Когда-то там, давно, в скитаньях-мандрах*,
где я — дитя — уже едва брела,
как чужаки в соломенных скафандрах,
стояли хатки в кратере села.
Спускалась ночь — и солнца свет туши ей —
вострила ухо темнота в стекле.
Как тяжело стучать в дома чужие,
бездомным бывши на своей земле!
Жильё чужое... Сумрак, домочадцы,
и нежным блеском женская коса.
А после долго будут отзываться
с высокой печки деток голоса.
Уже сидишь, и тело сладко ломит.
Уже устало гаснет каганец.
Уже пора, и к стеленной соломе
твой сон везёт кузнечик-прыгунец.
А ночь глуха. И пёс за стенкой воет.
И свет кровится, боже светлых сил!
Чужая бабка ряднышком укроет.
Своё расскажет, ваше расспросив.
И ни копейки не возьмёт ведь сроду,
ну что вы, люди, не чужа ж беда!
...А может, то к святой душе народа
я прислонилась головой тогда?
......
Мандры*(укр.) - скитания.
......
Колись давно, в сумних біженських мандрах,
коли дитям я ледве вже брела,
старі хатки в солом’яних скафандрах
стояли в чорних кратерах села.
Дроти бриніли арфою Ерделі.
Гострила вухо темрява у шклі.
Як тяжко стукать у чужі оселі,
бездомним бувши на своїй землі!
Чужі оселі… Темний отвір хати.
Ласкавий блиск жіночої коси.
А потім довго будуть затихати
десь на печі дитячі голоси.
Уже сидиш зі жменькою насіння.
Уже привітно блима каганець.
Уже в такому запашному сіні
в твій сон запрігся коник-стрибунець!
І ніч глуха. І пес надворі виє.
І світ кривавий, матінко свята!
Чужа бабуся ковдрою укриє,
своє розкаже, ваше розпита.
І ні копійки ж, бо не візьме зроду,
бо що ви, люди, на чужій біді?!.
А може, то в душі свого народу
я прихилила голову тоді?
|
