Чому про мій край, про трояндові барви
Я пісню складаю, сумну і веселу?
Чому, залишаючи дім цей ласкавий,
Я згадую поле, чарівнії села,
Духмяний віночок, що в воду кидала
І воду саму – оксамитову й чисту?
І долю свою, на яку я чекала.
І посмішку долі, легку й променисту.
І звуки пісень. І замріяне небо.
І сміх, що струмочком збирає малечу.
Напевно, що більшого вже і не треба…
Чи, може, ще сум обійняти лелечий
Й злетіти угору, розправивши крила.
І десь, аж за обрієм, тихо зітхнути.
Моя Україно! Ти – розум і сила.
Ти – воля й свобода. Ти – грати і пута.
|
