Шумлять дерева в лiсi , Наче райськi хащi. Веселi пташки навкруги снують. Усе залито сонцем й свiтом, Немов спiваэ славу Богу i життю. Облюбовали дерево високе пташки, Гнiздечка радiснii в'ють. Спiшать знайти у зграi пару, I пташеняток завести. Летять пташки на зустрiч сонцю, Спiвая гiмни сонцю i життю. Минаэ час, I пташенята пiдростають, Вже скоро вони стануть на крило. Батьки турботливо лiтають, Даючи пташенятам захист i любов. Та ось вiд вiтру Пташеня з гнiздечика упало, Батьки у розпачi, Лiтають над землей, Годують бiдне, В пестощах купають, Та що поробиш - Зламано крильце. Вже не пiдняться бiдолазi в чисте небо, Вже не спiвать на гiлках, З зграэй не летiть. Усе життя тепер Iй буть самотнэй, Не взмозi в небi крильця розпустить. А в небi як й ранiш, Лунають гучнi спiви. Радiють всi, Хто вижив у бiдi. А бiдне пташеня нудьгуэ, Йому повiк сидiти на землi... Ось виросла маленька пташка, По землi стрибаэ, З тоскою дивиться у небо на птахiв. Там пташенята вже давно лiтають, А ти прикута бiдна до землi. I бiдна пташка з призивом спiваэ, Гукаэ друга, Щоб гнiздечко звить. Та крильце зламане у небо не пускаэ, I б'эться серденько вiд горя в самотi. Спiвала бiдна, Вже й охрипла, Шукала друзiв в небi, Та уви... Те пташеня , Що бiльше не лiтаэ, Вже не цiкаве Братьям по кровi... Та ось в кущах щось дивно зашипiло, О боже мiй ! То ж лютий змiй, До ней тихесенько пiдлiз. То ти мене призивно так гукала? Давай но,пташка, будем разом жить. Ласкавi речi, Очi з поволокой, На сонечкi луска мов золото блещить. То красень змiй. То райський спокуситель. Самотне серденько речами спокусив. А чом й не змiй? Його господь i так образив, Не дав йому нi рук, нi нiг. А змiй тихесенько шипить I ближче пiдповзаэ, Вже видно склянi очi, Й хитрий взiр. Пихатий мов iндик, Безжальне i холодне серце, Нi почутiв - Лиш помсти взiр. I бiдна пташка онiмiла. О, боже милий! Це кiнець! I ледве встигнути зумiла, Втекти, Вiд страшних i отруйних iкл. Сидiла тихо, Серце завмирало, Вже не спiвала перелякана жахом. Та недалеко,мов би п'яна, Жаба, Кричала одурманена весiльною жагой. То може разом поспiваэм,пташко, Пiд повним мiсяцем вечiрньою порой. I пташка трохи оклимавшися вiд жаху, Повелася на цей безглуздий зов. Увага бiднiй очi затьмарила, I серденько самотнээ забилось у грудi. Слизькая жаба, Розуму не мая, Горланить в лiсi, наче тут сама, Нахабнi очi, I бруднii речi, Нiкого бiльше не зведуть з ума. I пташка знову, Ледве нiжки пiдiбрала, I з силою рвонулась уперед. Тiкала далi, Плакала,кричала. Господь! За що Такая доля злая... А по ночам iй снилось синэ небо, I пiр'ячко яскраве на вiтру, А оченьки розплюще - Баче крильце, I доленьку знедолену свою. А як хотiлося лiтати! Хоча б разок, Хоча б останню мить, Пiд сонцем ясним З зграэю взлетiть! Я б вiддала своэ життя эдине, Лише за мить, У небi крила розпустить ! ... Отак минаэ час, Самотня, Бiгаэ,спiваэ. У друзiв всiх уже давно сiм'я, I пташенята малi пiдростають, А я усе одна, й одна... Сумуэ серденько, I бiль вже донiмаэ, I нi надii вже, Нi спогадiв немаэ... Шукала друзiв, Та не там де маэ. Там коник-стрибунець,там ящiрка, Там жук пихатий, Втомилась бiдна, Друзiв так шукати. Та раптом поруч щось незграбно заспiвало, I на галявку випорхнув горобчик. Пом'ятий бурей,вiн вiдстав вiд зграi, Сiреньке тiльце, Сумнi очi, Невпевнений в собi, Вiн щось бормоче. I зжалось серце, Ось вiн,поруч, Я так давно його чекала ! Хай в нього речi не такi ласкавi, I пiр'ячко на сонцi не блещить, Та вiн нарештi, Друг найсправжнiй, З ним i гнiздечько можна вить ! Спiваэ серденько вiд щастя гiмни богу, Забувши вже про крильце i бiду. Яке б то горе У життi вас не спiткало, Нiколи не ведiться на пустi слова, Нiколи не ведiться на брудную мову, Пiдмiнiючи ними сенс свого життя.
|
