Хворий Місяць в глибини криниці Зазирає, коли навіть зорі мовчать, Темні хвилі ірландського моря Розмовляти з тобою не хочуть – Вони про минуле кричать. Біля дому твого згас ліхтар – Дикий вітер задмухати може Не такий іще світоч-стожар, Тож бреди серед тьми, зупинись хоч на мить У торбину черствого окрайця шматок Поклади. В дикий морок сова прокричить І на пустища вересу – крок. Чорний кіт донегольських солоних ночей – Проти шерсті погладиш гульвісу, очей Ліхтарі обидва – і колись зрозумієш – Не існує оцього кота. Кожна ніч – божий день. Кожен камінь – пророк, Кожен хрест – поводир. І вартує чогось – перший крок. Ти – ірландець. Твій світ – просто міф. Просто вигадка. Ти не повстанець – Сізіф. І на пагорби Тари свій камінь несеш, Що додолу покотиться. Знову береш… Ти свій біль.. Ні, Вітчизну – у серця мішень. Ти – ірландець. Повстанець лишень…
Примітки:
Цей вірш – заримований переклад мого невеликого словесного етюду присвяченого трагічним і водночас героїчним подіям 1798 року в Коннахті. На світлині – скеля біля узбережжя графства Донегол – ірландською Дун на н-Гал (Dun na nGall).
Один англійський історик написав, що Тара – це вигадка і вічна мрія ірландців. Але цей пагорб стоїть і згадує про минуле…
|