Згадай, як ми зустрілися весною,
Як таємниче нам шептали квіти.
І ми, як квіти, у вінок сплелись з тобою.
Які щасливі ми були тоді, як діти.
Згадай, як ми купались в чистих росах,
Ногами босими толочачи росу.
І та роса сріблилася і в косах.
Яку ж то дивну мала ти красу!
Яка ж бо ти була прекрасна,
А твої очі, наче небеса.
Така прекрасная, як сонце ясне,
Немов вмістилася в тобі уся краса.
Ти наче виткана була із срібла
І золотими вишита нитками.
Диво жар-птиці ти була подібна.
Чи ж красоту побачиш ти словами?
Ой, як же полюбив Я твої очі,
Аж до нестями полюбив.
Ой тії очі! врочії дівочі,
З якою ж Я любов'ю у вас зрив!
Бо твої очі, то немов озерця:
Така прозорість в них і глибина.
В твоїх очах оставив своє серце,
Бо потонув у них і аж до дна.
А шовк твого, як золото, волосся.
Воно неначе сяйвом огортало стан.
І шепотіло, як достиглеє колосся,
Як шепотить достиглий хлібний лан.
Твоя краса Мене зачарувала.
Я кликав тебе: Зіронько-зірнице!
Ти, наче самоцвітом вигравала,
Не міг Я на красу твою дивиться.
Твоя краса сліпила Мої очі,
Бо ти сіяла, наче зірка рання.
Сліпила Мої очі й серед ночі,
І Я сказав тобі:"Ти – перша і остання".
Я полюбив тебе всім серцем,
Всім серцем і душою.
А ти Мене палила, наче перцем:
Моя Любов була для тебе грою.
Ти непостійною була, як вітер.
То пестила Мене, а то палила,
Та Я уже не міг без тебе жити,
Хоча Мене так часто ти вже злила.
Ти бачила, як вірно Я люблю.
Ти ж вірністю Моєю і Любов'ю грала.
А Я і досі ще любовію горю,
Того й пишу, щоб ти про все згадала.
Щоб ти згадала й повернула
Все на круги своя.
І щоб вовіки не забула,
Що ти віднині лиш Моя.
|
