Не те щоб нікуди іти вже зовсім,
Але якби й було куди — так ні —
Безмежна нехіть. Без мети. Наосліп.
За вітром. Наче у щасливім сні.

Я крила вже давно віддав мовчанню
Захмарних незрівнянних нот і рим
В чутті, що я почую їх вінчання
У реквіємі згаслої зорі —

В заграві тогосвітньої надії:
Так жаль — між нами потойбіч межа,
Яку здолать хіба що зблиску мрії,
Та й то, коли вже згасне плоті жар.

Надії... Вже забув я, як це, жити —
Все якось зовсім, зовсім повз життя.
Один. Один. Самотністю сповитий.
Стояти, бігти, йти — мета одна:

Хіба не все одно, мети цієї
Як скоро наближається межа?
В наближенні висот зорі моєї
Так швидко забувається життя.

Все вище й вище — і вже ось, здається!
Здається, лише руку простягти!
Стрімкіше все з-під ніг углиб несеться
Вчорашня недосяжність висоти.