В лапатих пестощах соснових гойдає вітер далину — малятко так мені ніколи гойданням не обтяжить рук.
Гойдне, махне як в соснах небо, як на прощання ти махнув, відчуєш може десь — гойдне бо десь море палубу твою.
Птахів, на зиму відлетілих, твій пестять недосяжний слух пісні, долають заметілі мій голос — як самотньо тут.
Поглине ніч навіки голос в утробу далей льодяну — він колисковою ніколи не помилує спраглих уст.
Ніхто й ніколи не почує мій голос. Ліс гойднувсь, завмер — Обсипаного снігу шурхіт улігся. Тиша. Що ж тепер, Сольвейг?..
|