Йду краєм дня, як краєм віршування:
оступишся — метафора зітхань
розверстим болем сутінок затягне
на бистрину північних споминань.

За обрій западаючого сонця
розлитий небокраєм жар,
мов зімкненими щелепами, простір
змикає круг моїх поневірянь.

Вечірньої зорі вогненним колом
оточена, як Гоголя бурсак,
арена молитов моїх безмовних —
в двобої я з минулим сам на сам.

Арена споминань, утрат фієста —
і тінь моя росте, як мадригал
сміливості тореро передсмертній
з пера, що він у власну кров вмочав.

В розверстій пащі всесвіту бездонній
хижацьким відблиском зірок росте,
мов блиск очей захопленої донни,
азарт, пітьмою здиблених, небес.

Нарощує ніч в м’язах тьми підспудний
бика у втечу сонячну кидок,
як із минулого твоя підступність
в моє майбутнє кидає зарок.

Росте бик темряви — здійняв заграви
червоний плащ сумний тореадор:
в зневірі він не здійме шпагу — славить
хай смерть відкритістю грудей його

всесилля обеззброєної віри.
Вперед, копитами підлот топчи,
здіймай на роги зрад, захоплюй виром
облуд, оман — все рівно пройде ніч,

воскресне в сонця переможнім святі
тореро. Лише я на самоті
залишусь, навіть не з хреста як знятий,
а як всіма забутий на хресті.