Ще наче й сивина не вкрила скроні,
І яструбиний не підводить зір,
Ще наче й плечі, й руки міці повні,
І шляху далеч не страшна для ніг.

Та все частіше щось під вечір втома
Снодійно спокушає: “відпочинь”.
Усе тьмяніший молодості спогад —
Яка зваблива солов'ями ніч.

Все впертіші буденності турботи
У намагані марнотою днів
У дріб'язковостей коловороті
Відгородить мене від зваб весни.

У квітування день, у день весняний
Забрів я якось у святковий ліс
Й гукнув навперейми із солов'ями —
Та відгомону вітер не приніс.

Я вже й не знаю, чи гукнув насправді,
Чи лиш гукнути в далину хотів,
Та певно знаю, скільки не гукав би,
Ніхто б усе одно не відповів.

І все настійніший приходить сумнів,
Чи це насправді, чи й насправді я,
Той відчайдух, що сміло і бездумно
Кидався в бійку з молохом життя.