Безлуння чавунного гуду Залатаних в лати сердець, Облуди кайданної будень, Заюшений стогоном герць — Кому б він, на кінчику куни Завислий цей заздрості зблиск, Кому б він, цей мотлох марудний, Придався й на нігтя обріз, Якби не чекан опівнічний Вкарбованих в мури чекань, Якби не довічності в вічі Путивля розплетений плач З долоней благальних княгині ? Кому б він, якби не Боян ? З грудей, мов з могили, що — гине ! — Зигзицею з неба в бур'ян, Заломлене зойком, зізнання, Що нині, як завжди,життя Без Лада, як труп бездиханний, Холодне, як безлад биття Об лід зачерствілої схими Без ладану губ, без плеча В паломництві літ — ну, куди ми ? — Опівночі згасла свіча...
|