Знов двадцять п’ятою годиною добу
переобтяжує незгідливе безсоння —
в безодню півночі безсило я пливу,
відтятий маятником місяця уповні

від берега принад письмового стола
в посвяті чарувань відкритої сторінки,
чия оголена, цнотлива білизна
жаданням слова так довірливо сповита.

0 витвір суперечки темряви й свічі,
сліпучий спалах щиросердності паперу,
о вибач — твій непогамовний біль
роз'ятрюю я спогадом вогненноперим:

в міжкоролів'ї пам'яті і забуття
коротке царювання таємниці миті,
яку в житті лиш раз із уст в уста
цілунку одкровенням можна перелити.

Ця мить глибинніш, незворотніш за життя,
даремно страчене, у серце увігналась —
для неї ночі глиб, як піхви для ножа,
чию сталеву міць зламала неміч рани.

Два кроки до вікна, неначе два крила,
підбитих вліт, недавно ще міцних, сановних
всевладдям лету, наче вивершення два
в згасанні маятника місяця уповні.