—Усьому свiй час, кожна рiч має пору пiд небом, --
Казав давнiй цар Соломон, а мудрiших нема.
I час повертатись на круги своя. Бо потребам
Душi вiдповiсть щонайкраще Вiтчизна сама.

Вже час, одчинися, Сезаме, джаруюций щастя.
Тернистий мiй шлях, сподiваюсь, додому веде.
А дома не треба вiд кривди щодня захищаться,
Як це вiдбувалося на чужинi де-не-де.

Еолова арфа – чутлива душа i ранима –
Сприймає вiдлуння сердець, пам’ятаючих все.
Душi в унiсон вiдкликається пошепки рима,
Знання таємниче чарiвне до когось несе.

Душа моя в свiтi когось нерозсудливо кличе,
Душа моя знає, що щастя можливе завжди,
Бо десь бiля краю землi є моя Беатриче,
Бо щастя – вона i пора повертатись туди.

Вона – синiй птах мiй, омрiяна казка, надiя,
Що марить, з буденним моїм животiнням невлад...
Колись повернусь – (не помiчена свiтом подiя),
Щоб жити у радостi i доглядати свiй сад...