Колись я бачив сон.Тривожний. Дивний.
Як буцімто з небес, аж з-поза хмар.
Доноситься плач-стогін журавлиний.
Неначе плакав сам Тарас-Кобзар.
Бо відлітали ті птахи навічно,
За гори.За моря. В далеку даль.
Не продавали рідний дім цинічно,
А гнала їх з цих місць журба... печаль...
Та може то не сон був, а видіння.
Сумне пророцтво в надвечірній мглі.
Що не побачить жодне покоління,
Вже щастя-долі на своїй землі...
Ой рідна земле! Ненько Україна!
За що ж тебе катують на хресті!
Знущаються з Доньки твоєї... З Сина...
Та відбирають мову... всякі... ті...
Коли ж, обдурений сто крат народе,
Ти зрозумієш власне, своє "Я"?
Що Мати - це не "начебто"... Не "вродє"...
І відрізниш: де прийми - де сім;я...
Колись я бачив сон.Тривожний... Дивний.
Неначе з піднебесся. З-поза хмар.
Доноситься плач-стогін журавлиний.
МабУть то плакав, сам Тарас... Кобзар...
|
