СОЛЬВЕЙГ

В лапатих пестощах соснових
гойдає вітер далину —
малятко так мені ніколи
гойданням не обтяжить рук.

Гойдне, махне як в соснах небо,
як на прощання ти махнув,
відчуєш може десь — гойдне бо
десь море палубу твою.

Птахів, на зиму відлетілих,
твій пестять недосяжний слух
пісні, долають заметілі
мій голос — як самотньо тут.

Поглине ніч навіки голос
в утробу далей льодяну —
він колисковою ніколи
не помилує спраглих уст.

Ніхто й ніколи не почує
мій голос. Ліс гойднувсь, завмер —
Обсипаного снігу шурхіт
улігся. Тиша. Що ж тепер,
Сольвейг?..