Стою в городі,
біля батьківської хати,
якраз посередині – з кухні боку,
все полуниці, там, садила мати,
варення готувала нам щороку.
Так сонячно,
в душі приємний спокій,
не помічаю, що там під ногами.
Стою у цвіті...
чи в траві високій...
Це місце не охоплене вітрами.
Іду на вулицю – на захід,
між хатами,
не маю перепон, хоч там – тини.
Чи по землі?
Повітрі?
Між – Світами!
Не відчуваю радості й вини.
На вулиці, неподалік від дому,
проходить час,
а я, чомусь, в чеканні…
нема бадьорості, не відчуваю втому.
Потроху помічаю, я – в омані.
Приходить розуміння – я померла?!
Мене уже немає на цім Світі?!
Ще не тривожать, Того Світу, жерла,
й на Цьому, не купатимуся в літі.
Та, стало страшно – не побачу рідних;
ні сина, ні батьків, ні всю родину,
я їх люблю і праведних, і грішних…
Так боляче мені у цю хвилину.
А ще болючіше тогО, що не побачу –
не в змозі більше їм допомогти!!!
Хоч вболіваю, та, чомусь, не плачу
і не спішу сама, кудись іти.
Враз, опиняюся в кімнаті сина мого,
вона просторна, гарна та велика,
сучасні меблі, стилю всі нового,
усе просте, але не є безлика.
Проходжу...
а чи пролітаю? – далі...
Широкі сходинки наверх,
їх не багато.
Я піднімаюся,
спокійна, без печалі.
Іду поволі – не спішу завзято.
Це, ніби спальня, дерев’яні стіни,
під ними ліжко, там дрімає син.
Мовчу.
Дивлюся час, може хвилини...
Так – тихо!
У постелі він один.
До сина починаю говорити.
Він просинається, неначе, чує мене.
Як можу я, за щось, його судити?
Жалію!
Бо життя таке шалене.
Встає, іде по хаті… а я – поруч,
мене не бачить. Очевидно – чує!
Стала на місці, він – праворуч,
в цю мить, нас двох, нічого не хвилює.
Я щось кажу, а він відповідає
і радістю наповнилися груди,
спілкується зі мною, ніби знає,
що я є – тут!
Мене ж, не видно всюди.
Я – мертва, але можу спілкуватись!
От щастя! Зможу теж – з ріднею!!!
Взяла щось в руки,
не могла здержатись -
посунула...
мов, я не за Межею.
Ще більша радість в серці:
– Хоч не сплю,
не тільки можу з ними розмовляти,
будучи мертвою, усім кого люблю,
теж маю силу і допомогати!!!
Я зрозуміла – щастя не залежне!
Зв’язок родинний – смерті не підвласний,
і спілкування наше, теж – безмежне...
І світ любий – і Цей, і Той… прекрасний!
Проснулася у мирі, тиші, щасті,
на серці стало легко і спокійно,
куди й поділись, роздумів напасті…
Ітиму далі, по життю, вже – вільно.
2009 р.
|
