Помру як всі. Колись. А може скоро.
Зненацька - чи прикутий до одра.
Прийде мій Друг (то справді Друг - не Ворог).
Накаже коротко: Збирайсь... ПОРА...

І я піду. За чим тут шкодувати?
Не маю ні маєтків, ні скарбів.
ТАМ ждуть мене: татусь, сестричка, мати...
Вони сумують Я їх так любив.

Мені теж сумно. Тут в оселі рідній.
Тому що споконвіку - знов і знов,
В ній хазяйнують - усілякі... різні...
Пройдисвіти. А я - як іншомов.

Шматують Неньку. Ділять мов хлібину.
Кричать без сорому: "Здєсь всьо майо!"
Навчили навіть ту малу дитину -
Базікати по їхньому: "ху...", "йо..."...

Вже незабаром вас залишу браття.
І вірш цей мій - як заповіт. Як дар.
Шануймося ж бо. А Врагу - прокляття.
Не забувайте що казав Кобзар.......