Сонце, зорі і любов
так пливуть собі тихенько.
На тих хвилях я живу,
разом з ними, помаленьку.
І не рухає ніхто,
не чіпає раю тиші,
того спокою життя
не порушать, не полишать.
Нескінченне відчуття
плину часу, як покари
за непрожите життя,
за помилки нелукаві.
Просто несвідомості
сила у самообмані,
І не в силі дух душі
вийти з кола у тумані.
А хотілося б, хоч раз,
побувати за тим краєм,
та вернутись щоб назад
сили вистачило. Знаю
не захочеться тоді,
просто не такою буде правда,
там все інше, навпаки,
і нема твого бажання.
А що воля без життя?
А що щастя в межах краю?
А що віра у життя,
у кохання? Помираю.
Ні не хочу, просто факт
безпорадності туману.
Не дається нам ніяк
осягнути душу раю.
Та не треба думати,
загружати душу правом
знати, що є на землі.
А плисти за сонцем разом.