Прокидаюся на "Азовсталі",
побратимів бачу, яких там ніколи не мав,
піднімаю в атаку зранене і зголодніле тіло,
примушую знову битися душу,
котра давно не бажає нічого,
тільки спати,
не розрізняти, не чути,
спати, оглухнути...
зануритися в ганчір'я,
а виринути вже вдома, під грушею чи на дивані,
очуняти трохи, підняти повіки в зовсім інакший день.
Навколо все біле, не чорне!
Дівчата, приязні обличчя. Цей сон у квадраті, у сні -
де я прокидаюся замість молодшого хлопця,
якому руки цілувати не гідний -
тиранить, ганьбить наяву,
адже маю проблем
лише ту, що довести до друку поеми
про нього, про себе,
котрі вже й до книги зібрав
як дозрілі до Бога свідоцтва,
не здатний. Не можу!
Бо люди то заздрять,
то вперто на бік ворогів переходять,
то докори їх полягають у тім,
що розповідям про концтабір
і знищення не вистачає
краси та естетства -
он як...
16.05.2022.
|
