Кімнати-пустки. Батько вмер. А мати евакуювалась. Щемить у серці. Відтепер життя назавжди розірвалось.
Хто ходить тут? Невже це я? Лунають незнайомі кроки. Рука знімає не моя з полиці книжку. На всі боки
хтось роззирається, мов гість. Цього я, безперечно, знаю. Він той, хто мною був колись! Бездумно квіти поливаю…
Де брат? Родина брата де? Ось стіл – ми на свята збирались за цим столом. Вгорі гуде. Бодай скоти ті підірвались
на власних бомбах всі разом. Бодай поглинула їх прірва. Ненависті ковтаю ком. Думки, немов шалена злива.
Клянусь: хто згинув чи вцілів, хто як порубана калина, одне ім’я несуть з двох слів: Непереможна Україна!
20.03.2022.
|