Міледі Не йшов за нею я, не біг – летів, скорочуючи відстань поступово. Вона була, мов янгол у плоті, немовби фея чарівна казкова.
«Хто зна! Хто зна! – я жваво міркував. – Що як дарунок посилає доля з безвісних надсприятливих підстав? Не завжди й злісна долина сваволя…»
«Благаю, стійте! Дівчино, заждіть!», – я незабаром порівнявся з нею. Вона призупинилася на мить усмішкою сяйнувши, мов зорею.
І тут я вбачив на великий жах, який привів мене в заціпеніння, на зазивних оголених плечах цього напрочуд гарного створіння
татуювання в вигляді троянд… Ну, уявіть в обрамці із цеглини іскристий неповторний діамант! Признаюсь, глузд я втратив на хвилину…
Промимрив згодом, наче уві сні: «Прийняв вас хибно за свою знайому. Пробачте непутящому мені». Та в розпачі поплентався додому.
Наступна ніч пройшла, як у сови – не зміг заснути я уже до ранку. Настирливо не йшла із голови на леді Вінтер схожа харків’янка.
1992
|