Міледі
Не йшов за нею я, не біг – летів,
скорочуючи відстань поступово.
Вона була, мов янгол у плоті,
немовби фея чарівна казкова.
«Хто зна! Хто зна! – я жваво міркував.
– Що як дарунок посилає доля
з безвісних надсприятливих підстав?
Не завжди й злісна долина сваволя…»
«Благаю, стійте! Дівчино, заждіть!», –
я незабаром порівнявся з нею.
Вона призупинилася на мить
усмішкою сяйнувши, мов зорею.
І тут я вбачив на великий жах,
який привів мене в заціпеніння,
на зазивних оголених плечах
цього напрочуд гарного створіння
татуювання в вигляді троянд…
Ну, уявіть в обрамці із цеглини
іскристий неповторний діамант!
Признаюсь, глузд я втратив на хвилину…
Промимрив згодом, наче уві сні:
«Прийняв вас хибно за свою знайому.
Пробачте непутящому мені».
Та в розпачі поплентався додому.
Наступна ніч пройшла, як у сови –
не зміг заснути я уже до ранку.
Настирливо не йшла із голови
на леді Вінтер схожа харків’янка.
1992
|
