Що, брате світе, будемо світити?
Ти — сонцем, я — душею і пером?
Бо, кажуть, заважає — ні, не вітер,
Не буря — протяг. Кажуть, замело —
Ні, не лавина — декілька пір'їнок:
Куди там — не підняти голови.
Біда — бо з панських заздрості обжинок
Зерна не вистачить для нас для всіх —
Мене прошу я виключить зі списку!
Ці протяги чуток, підлот, обмов
Якої тільки віри не гасили зблиску.
Ось віри вогник замаячив знов —
Не переймайся, протяги загасять.
І підеш ти покірно пізнавать
Науку переконливо вдавати,
Що недоусвідомив, не дібрав
Всевладного підморгування натяк:
Мовляв, не треба прямо так — не в лоб,
А через чорний, розумієш, брате,
Не вхід, а так би як підхід, заходь.
Але ж ти знаєш — всі все розуміють?..
І підморгне наступний кабінет
Недремним оком — всі юнацькі мрії,
Ти ж розумієш (ми ж дорослі) — геть:
“Звичайно, добре, можна і в конверті,
Та можна і в кишеню, тільки так,
Щоб не подать, а так як ніби втерти,
Як ніби й не мені... Це ж бо — не я?”
Мерзенна лженаука виживання —
Смертельно небезпечна з небом гра:
В календарі душі ж не днів мелькання —
Листів надії — їх все менше, брат.
А битви підкилимних Демосфенів —
Роти набиті в них камінням слів —
Для них всі в світі мови іноземні,
Крім мови достеменної брехні.
Воно й не дивно, бо бридке каміння
Цих невідомих слів не для промов,
А для плювків (це — кулуарне вміня) —
Та бажано ще в спину, в спину щоб!
Народ? А що народ? Народ, як завжди:
На часу непорушний п'єдестал
Здіймають день новий, який ще зранку
Для них мов недосяжний ідеал.
Надвечір день вже цей для них як ідол
Ворожих, смертоносних, диких вір:
В безодню ночі валять усім світом
Цей день, і ціпеніють до зорі...
То, брате світе, будемо світити,
Ти — сонцем, я — душею і пером!
Та вогник наш ніхто і не помітить —
Вмить згасить протяг заздрості й обмов...
|
