Що, брате світе, будемо світити? Ти — сонцем, я — душею і пером? Бо, кажуть, заважає — ні, не вітер, Не буря — протяг. Кажуть, замело —
Ні, не лавина — декілька пір'їнок: Куди там — не підняти голови. Біда — бо з панських заздрості обжинок Зерна не вистачить для нас для всіх —
Мене прошу я виключить зі списку! Ці протяги чуток, підлот, обмов Якої тільки віри не гасили зблиску. Ось віри вогник замаячив знов —
Не переймайся, протяги загасять. І підеш ти покірно пізнавать Науку переконливо вдавати, Що недоусвідомив, не дібрав
Всевладного підморгування натяк: Мовляв, не треба прямо так — не в лоб, А через чорний, розумієш, брате, Не вхід, а так би як підхід, заходь.
Але ж ти знаєш — всі все розуміють?.. І підморгне наступний кабінет Недремним оком — всі юнацькі мрії, Ти ж розумієш (ми ж дорослі) — геть:
“Звичайно, добре, можна і в конверті, Та можна і в кишеню, тільки так, Щоб не подать, а так як ніби втерти, Як ніби й не мені... Це ж бо — не я?”
Мерзенна лженаука виживання — Смертельно небезпечна з небом гра: В календарі душі ж не днів мелькання — Листів надії — їх все менше, брат.
А битви підкилимних Демосфенів — Роти набиті в них камінням слів — Для них всі в світі мови іноземні, Крім мови достеменної брехні.
Воно й не дивно, бо бридке каміння Цих невідомих слів не для промов, А для плювків (це — кулуарне вміня) — Та бажано ще в спину, в спину щоб!
Народ? А що народ? Народ, як завжди: На часу непорушний п'єдестал Здіймають день новий, який ще зранку Для них мов недосяжний ідеал.
Надвечір день вже цей для них як ідол Ворожих, смертоносних, диких вір: В безодню ночі валять усім світом Цей день, і ціпеніють до зорі...
То, брате світе, будемо світити, Ти — сонцем, я — душею і пером! Та вогник наш ніхто і не помітить — Вмить згасить протяг заздрості й обмов...
|