Сніг лапатий, підмоклий, як підошви мої, Чвакіт шин, чвакіт кроків у повітрі висить; Напівморок і дим — мій сліпий поводир, Через площу крізь натовп мене проведи, До метро ти мене доведи... Місто надра свої відкриває мені — Вхід в метро — букву "М" (аж від подиву зведені брови!) я розшифровую: "Всяк, хто ввійде, облиште надію свою. Ім'ярек Аліг'єрович Данте, Рад вітати!" Ескалатор, безногий Вергілію мій, Ти крізь натовп, крізь землю мене проведи Усіма дев'ятьма усе глибше і глибше В підземелля міське — з підсвідомістю Харкова хай з'єднаюсь я, хай згадаю я... Натовп суне назустріч, щохвилини вихоплюю Із потоку облич, рук і ніг нову постать я: Ближче, ближче, вже ось, уже поряд ти, Незнайомцю, на мить ми з тобою віч-на-віч — Не буваю з собою я ближче у дзеркалі навіть, Навіть з власною тінню я ближче навряд чи буваю, Та на мить це, на мить це, на мить... Зблиск очей, губ загадка — й потилицю, спину, Незнайомцю, твою я гублю назавжди; Без кінця, без кінця, без упину. Невблаганного натовпу ми протилежні потоки, Нас розносять врізнобіч, Ескалатори нас і вагони, Невпізнанних, забутих, підхоплюють І розносять, розносять врізнобіч, врізнобіч... Так точнісінько пам’яті плин невблаганний вихоплює Із минулого посмішку, губи, обличчя на мить — І спиною повернуті знову, невпізнані знову Із минулого тіні гублю я — вже не докричишся: Ескалатори днів і вагони років Нас розносять, розносять врізнобіч, врізнобіч... Але ж ось воно, ось, пам'ятаєш: Відкривають метро — оркестри, промови лунають, Стрічка падає — диво! — Місто надра свої, місто душу свою відкриває!.. Ох, яка молода і щаслива У святковому гаморі натовпу мати — У руки її затишку, як у гніздечку, тримати Полохливе пташатко свого рученяти — 0 дитинства далекого свято, Віра в казку, у те, що достатньо нам неба для всіх одного — Не докричатися, не докричатись... Мій вагон підійшов. Цей останній, прощальний вагон, Що давно в небуття відійшов, Але знову і знову приходить, Щоб мене відвезти на роботу, Щоб мене привезти із роботи, На роботу — з роботи, На роботу — з роботи... Цей розмірений стукіт коліс, нескінченний тунель... Ескалатор, безногий Вергілій, Проведи з підземелля до неба мене — Десь там небо було, І на всіх одного вистачало нам неба цього, А тепер там для кожного телеекран — Не поділять ніяк між собою програм. Нескінченний тунель, незліченні турботи: На роботу — з роботи, На роботу — з роботи, На роботу — з роботи...
|