Живучи у затьмарених стінах, Ти сидиш за столом один. Пожмаканий, стомлений, розгублений... миротворець, З пляшкою старого в'єтнамського спиртного. І, я бачу куртку на тобі, Добре просочену запахом сигар.
Ця розмова завжди Незручна для обох, Але іншого шансу нема Щоб здійснити контакт.
Я знаю, що не міг ти тоді Націлити гвинтівку на невчене дитя, Сказавши: "Пробач синку, але в кінці кінців Вся провина все-одно впаде на тебе".
Вже наче й нема чого втрачати, Бо нікого не залишилось поряд. Але ти вважаєш, що твоя війна виграна.
Хай буде так.
Я знаю, важко боротись з собою, Але ти борись, бо ще є сенс боротьби З тим гнівом, який сидить у тобі. Випусти його і тобі стане легше.
Навіть й рима на душу не йде. Бо як боляче згадувати всі ті багнети, Які ми ввіткнули в дорогу, що провели з тобою разом... до цього "майбуття".
То зараз стіна.
Я б посидів ще мить, та небо над тобою знов встелене Болем минулих років. Й ти не прагнеш сказати "Я готовий і в пекло і воду холодну Заради вас"
Бо ми б зробили так само.
Але ти сьогодні сліпий.
Тому я забуду всі ті жорстокі слова, Які сказали ми зопалу Один одному. Та піду собі сам А ти залишайся, як хочеш. так
Але все ж спитаю, Перед тим як вдарить замок, Хіба нема вже нікого, Хто поквапився б вмить У світлий щасливий день прийти і сказати тобі: "Привіт, Батьку"
|