«Життя – це сторінка…» (Р. М. Рільке)
На Великдень я завжди приходжу до одної невеликої старовинної ірландської церкви, де в середині темно, майже чорно, і тільки через кольорові вітражі падає промінь світла. Веселі прихожани інколи запитують мене: чому я такий сумний у такий радісний день. Вони просто не знають, що я згадую Великдень 1916 року у Дубліні…
Сентиментальний цвіркун У старому кам’яному домі, Що стоїть на скелі ельфів, Серед землі вітрів і відчаю, Ховається за холодною пічкою в якій ніхто не палив Веселого вогню затишку, Не готував на його язиках Добру вечерю спогадів, Не грів свої зашкарублі руки Старого моряка мертвого океану. Але цей цвіркун – Цей вусатий мудрець спогадів, Цей вчитель одвічної журби Співає мені пісню тихої радості – Тихої радості людей нашого клану. Коли я згадую всіх поіменно – Всіх кого тоді вбили, Тоді – після Великодня Року тисяча дев’ятсот шістнадцятого, Коли земля моя – Зелена Ірландія Рахувала вдів і сиріт…
|