Колишній, або Жоржина та дзвіночки
Листа тобі пишу під спів пташок. На підвіконні в келиху жоржина – мереживом пурпурних пелюсток захоплює, огрядна, мов дружина.
Та сплине строк, і пишнобарвний цвіт граційної вродливиці зів’яне. І спогаду про неї навіть слід у мороку минувшини розтане.
Трапляється, що ставить нам життя урáзливі, гнітючі запитання. Не можу аж ніяк збагнути я, чому у шлюбі кволіє кохання,
чому із часом путами стають спорідненості стебла безтурботні, чому близьких людей сумісна путь кінець кінцем приводить до безодні…
P.S.
Утішно, млосно згадувать мені, галявинку в околишнім гайочку, де нас чекали в наші перші дні невередливі, зичливі дзвіночки. 1997
|