....

Жизнь движется и всё без корректур.
И время над землёй летит галопом.
А мир давно просох после потопа.
И нет уже маркизы Помпадур.

Не знаю, что там ожидает впредь,
и как оно уложится в границы.
Не устаёт одна лишь только смерть,
а всем живущим нужно торопиться.

И что-то в жизни сделать, и сказать,
а если нет — пройдём по ней, как тени,
что б только неба синие глаза
вот эту землю видели в цветенье.

Чтобы леса не вымерли, как тур.
Чтоб смысл слов не стал сиюминутен.
Жизнь движется и всё без корректур,
и как её напишешь, так и будет.

Но не страшись досадного рядка.
Прозрение не бойся лить на веки.
Не бойся правды, хоть она горька,
и слёз-печалей, хоть они как реки.

Лукавить бойся, душу береги,
коль в этом ошибёшься — то навеки.

.....

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.