Плач по коханню (Терцини)
Весна оп’яняла киснем. Кохання до нас влетіло Метеликом беззахисним.
А ми, мов сліпі, щосили Відмахувались – чекали, Коли Купідон поцілить.
У літо ввійшли зухвало. Задуху кляли й пилюку, Кохання не помічали.
Та осінь хмурна без стуку Вірвалась і все відразу Замазала у багнюку.
Ми кидали вбивчі фрази. Кохання згасало тихо, Розірване на образи.
Зима стала свідком лиха, Як стрілися ми востаннє – Шалено зривала стріхи,
Оплакуючи кохання, Морозом шугала хвацьким. Чинила нам покарання…
Вже років минуло з двадцять, Як юну мене спіткало Кохання те чудернацьке,
Призначене на поталу. Здавалося б, жалкувати За дивним, за ним, не мала б,
Та я відчуваю втрату Таку, що не слабне з часом. Як тужить невпинно мати За вмерлим дитям нещасним.
2018
|