Де ти блукав мій друже? І чом обличчя твоє туже? Навіщо ти пішовши повернувся, Як серця смуток,майже,вже забувся? О,як давно то було, Та в погляді твоїм минуле промайнуло. Я проводжала очі ясні І як гадюки брови власні, Я проводжада сильні руки, Палке серденько,що без муки, Я проводжала воїна статуру, Її зустріла,геть понуру, А постать твою майже не впізнала. Яка недуга посмішку забрала? Чи то не доля,чи страждання? Чи то марне твоє кохання? Навіщо, очі ти смикаєш, Що відповісти теж не знаєш? А я мій любий знаю все; Було кохання,було й не одне, Була і пристрасть і надія, Була кохана,була й повія, Були і клятви каяття, Була і сила волі забуття. Всього було чимало, Та якось все воно не вдало. Бо жодна стільки не змовчить, У жодної так серце не болить. Моя душа твоїй належе Твоя ж за нею стеже. Ніским ти спокій не здобудеш, Лишень обох нас ти погубиш. Тож,здраствуй,любий мій, Цей дім і був і є лише твій, Проходь вклонись порогу, Давай,помолимося Богу, Щоб не шукав ти кращу ДОЛЮ Вона ж то буде.Та на Бога Волю.
|