Де ти блукав мій друже?
І чом обличчя твоє туже?
Навіщо ти пішовши повернувся,
Як серця смуток,майже,вже забувся?
О,як давно то було,
Та в погляді твоїм минуле промайнуло.
Я проводжала очі ясні
І як гадюки брови власні,
Я проводжада сильні руки,
Палке серденько,що без муки,
Я проводжала воїна статуру,
Її зустріла,геть понуру,
А постать твою майже не впізнала.
Яка недуга посмішку забрала?
Чи то не доля,чи страждання?
Чи то марне твоє кохання?
Навіщо, очі ти смикаєш,
Що відповісти теж не знаєш?
А я мій любий знаю все;
Було кохання,було й не одне,
Була і пристрасть і надія,
Була кохана,була й повія,
Були і клятви каяття,
Була і сила волі забуття.
Всього було чимало,
Та якось все воно не вдало.
Бо жодна стільки не змовчить,
У жодної так серце не болить.
Моя душа твоїй належе
Твоя ж за нею стеже.
Ніским ти спокій не здобудеш,
Лишень обох нас ти погубиш.
Тож,здраствуй,любий мій,
Цей дім і був і є лише твій,
Проходь вклонись порогу,
Давай,помолимося Богу,
Щоб не шукав ти кращу ДОЛЮ
Вона ж то буде.Та на Бога Волю.